Консультації
-
Відповідно до ст. 192 ЦКУ законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня.
Повторює приписи даної норми і ст. 524 ЦКУ: зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Тобто прямо встановлено можливість визначення зобов’язання в іноземній валюті. При цьому ст. 533 ЦКУ даний припис деталізується – якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Тобто законодавець однозначно встановлює можливість визначення суми договору в еквіваленті іноземної валюти з визначенням суми оплати на дату платежу.
Водночас, не можна не згадати про альтернативну позицію, яка іноді застосовується державними органами. Так, базуючись на нормах постанови КМУ «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.98 р. № 1998, без ґрунтовного та системного підходу до тлумачення цієї норми, доходять висновку про заборону для суб’єктів господарювання визначати та виконувати зобов’язання в іноземній валюті або її еквіваленті, окрім як «в частині імпортної складової структури ціни». Це відображено в листах Мінекономіки від 01.06.2009 р. № 3802-25/202 та Держцінінспекції від 03.12.2009 р. № 200/7-6/6148.
Основна думка, зафіксована у цих листах, полягає в тому, що компанії-резиденти не мають права встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до офіційного курсу НБУ на день оплати, так само як і встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до ринкового курсу НБУ на день оплати.
В даному випадку є прямі приписи ЦКУ, і висловлений у вищезгаданих листах підхід їм суперечить.
На щастя, суди цілком чітко розбираються в ситуації, і наразі судова практика свідчить на користь можливості фіксації еквівалента суми договору у валюті.
Цьому питанню присвячено не один роз’яснювальний документ. Як на найбільш показовому і новому можна зупинитися на оглядовому листі ВГСУ «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013.
Так, ВГСУ доходить висновку, що вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. При цьому ВГСУ встановлює особливості нарахування індексу інфляції в подібних ситуаціях.
ВГСУ зазначає, що ст. 625 ЦКУ встановлено зобов'язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення за умови, що боржник прострочив виконання грошового зобов'язання. Стаття 627 ЦКУ визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
ВГСУ чітко вказує, що в даних правовідносинах застосовуються приписи ст. 524 та 533 ЦКУ. При цьому вказано, що ст. 533 кореспондує з положеннями ч. 2 ст. 198 ГКУ.
Таким чином, вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов'язаних із знеціненням валюти боргу, оскільки офіційний індекс інфляції визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
-
Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦКУ юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Згідно з ч. 1 ст. 106 ЦКУ поділ юридичної особи здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, – за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Відповідно, саме рішення учасників є підставою для проведення поділу.
В юридичній практиці поділ передбачає створення двох або більше юридичних осіб як наслідок припинення однієї юридичної особи. При цьому за загальним правилом склад учасників залишається незмінним. Тобто якщо у юридичної особи, яка припиняється в результаті поділу, є один засновник, то й у новоутворених юридичних осіб повинен залишитись цей самий засновник.
Як передбачає ч. 4 ст. 59 ГКУ, у разі поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права і обов’язки переходять за розподільчим актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання, до кожного з них переходять за розподільчим актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.
Припинення юридичної особи шляхом поділу передбачає декілька стадій:
- прийняття рішення про поділ (у рішенні можна вказати обсяг майна та статутний капітал новостворених юридичних осіб);
- створення комісії з поділу (можливе разом із прийняттям рішення про поділ);
- реєстрація заяви про припинення юридичної особи (разом із рішенням про припинення);
- прийняття вимог кредиторів та задоволення чи відхилення цих вимог;
- складення розподільчого балансу;
- подання документів на реєстрацію припинення юридичної особи шляхом поділу, реєстрація припинення юридичної особи та реєстрація новостворених юридичних осіб (реєстрація здійснюється одночасно).
Згідно з ч. 2 ст. 107 ЦКУ після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи шляхом поділу складає розподільчий баланс, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оскаржуються сторонами. Відповідно до ч. 3 ст. 107 ЦКУ розподільчий баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, крім випадків, встановлених законом. Таким чином, саме комісією з поділу визначається обсяг майна та обов’язків, які передаються новим юридичним особам від юридичної особи, яка припиняється, а учасниками (учасником) затверджується цей розподільчий баланс.
Підписаний головою і членами комісії з припинення юридичної особи та затверджений учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи, примірник розподільчого балансу передається в орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, за місцем її державної реєстрації, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи – правонаступника, за місцем її державної реєстрації.
Передача майна здійснюється шляхом складення розподільчого балансу. З моменту реєстрації новоствореної юридичної особи така особа вважається власником того майна, яке їй було передано за розподільчим балансом. Права на окремі об’єкти (нерухоме майно, транспортні засоби) потребують державної реєстрації. Згідно із ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Як передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності новоствореної юридичної особи на нерухоме майно, яке передається до статутного капіталу, реєструється з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Серед документів, які подаються для реєстрації права власності на нерухоме майно, згадується і розподільчий баланс.
Щодо загальних податкових наслідків (в розрізі адміністрування податків).
Згідно з пп. 98.1.3 ПКУ під реорганізацією платника податків розуміється зміна його правового статусу, яка передбачає, в тому числі, поділ платника податків на декілька осіб, а саме поділ його майна між статутними фондами новоутворених юридичних осіб та/або фізичними особами, внаслідок якого відбувається ліквідація юридичного статусу платника податків, який поділяється. Згідно з пп. 98.2.3 ПКУ якщо реорганізація здійснюється шляхом поділу платника податків на дві або більше особи з ліквідацією такого платника податків, що розподіляється, усі платники податків, які виникнуть після такої реорганізації, набувають усіх прав і обов'язків щодо погашення грошових зобов'язань чи податкового боргу, які виникли до такої реорганізації. Тобто ПКУ передбачає, що до новостворених юридичних осіб мають перейти всі зобов’язання припиненої юридичної особи. Прим цьому зобов’язання переходять до всіх нових осіб. Також звертаємо увагу на те, що платник податків, майно якого передане в податкову заставу, або той, що скористався правом реструктуризації податкового боргу, зобов’язаний подати до контролюючого органу план реорганізації. У свою чергу, контролюючий орган на свій вибір може прийняти одне із рішень про:
- розподіл суми грошових зобов'язань або податкового боргу між новими платниками податків;
- погашення грошових зобов'язань або податкового боргу, забезпечених податковою заставою, до проведення такої реорганізації;
- встановлення солідарної відповідальності за сплату грошових зобов'язань платника податків, який реорганізується, щодо всіх осіб, утворених в процесі реорганізації, що тягне за собою застосування режиму податкової застави щодо всього майна таких осіб;
- поширення права податкової застави на майно платника податків, який створюється шляхом об'єднання інших платників податків, якщо один або більше з них мали грошові зобов'язання або податковий борг, забезпечений податковою заставою.
Одне із зазначених рішень може бути прийняте лише у разі, якщо у юридичної особи, яка припиняється, майно знаходиться у податковій заставі або така юридична особа скористалася правом реструктуризації податкового боргу.
Зазначимо, що реорганізація платника податків не змінює строків погашення грошових зобов’язань або податкового боргу платниками податків, утвореними у результаті такої реорганізації.
Також необхідно звернути увагу на ситуацію, коли платник податків має суми надміру сплачених грошових зобов'язань. В такому разі згідно із ст. 98 ПКУ зазначені суми підлягають заліку в рахунок його непогашених грошових зобов'язань або податкового боргу за іншими податками. У разі ж перевищення цією сумою сум грошових зобов'язань або податкового боргу з інших податків, сума перевищення перераховується в розпорядження правонаступників такого платника податків пропорційно їх частці в майні, що розподіляється, згідно з розподільчим балансом. Таким чином, сума перевищення розподіляється між новоутвореними юридичними особами залежно від розподільчого балансу (частки майна, переданого новій юридичній особі).
Щодо податкових наслідків з ПДВ.
Як передбачено п. 184.7 ПКУ, якщо товари/послуги, необоротні активи, суми податку по яких були включені до складу податкового кредиту, не були використані в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, такий платник податку в останньому звітному (податковому) періоді не пізніше дати анулювання його реєстрації як платника податку зобов'язаний визначити податкові зобов'язання по таких товарах/послугах, необоротних активах виходячи із звичайної ціни відповідних товарів/послуг чи необоротних активів, крім випадків анулювання реєстрації як платника податку внаслідок реорганізації платника податку шляхом приєднання, злиття, перетворення, поділу та виділення відповідно до закону.
Об'єкти оподаткування ПДВ перелічені у п. 185.1 ПКУ. Операції розподілу майна внаслідок поділу юридичної особи, зокрема, на дві юридичні особи, зазначеною нормою в якості об’єкта оподаткування не розглядаються. Тобто податкові наслідки з ПДВ щодо зазначених операцій відсутні.
Щодо обліку податку на прибуток.
Відповідно до абз. 2 пп. 153.15.1 ПКУ об'єкти основних засобів та нематеріальних активів юридичної особи, що припиняється у зв'язку з проведенням реорганізації, включаються до складу відповідних груп основних засобів та нематеріальних активів платника податків – правонаступника за балансовою вартістю на дату затвердження передавального акта та підлягають амортизації в порядку, визначеному цим Кодексом. Тобто в податковому обліку юридичної особи, що припиняється, ні доходи, ні витрати не визнаються. В обліку юридичної особи – правонаступника – на підставі передавального акта з’являється об’єкт основних засобів, що підлягатиме амортизації в загальному порядку.
Згідно з пп. 145.1.2 ПКУ нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється наказом по підприємству при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не менше ніж визначено в п. 145.1, і призупиняється на період його виведення з експлуатації (для реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання, консервації та інших причин) на підставі документів, які свідчать про виведення таких основних засобів з експлуатації).
У випадку вибуття об’єктів основних засобів із експлуатації, зокрема, з причини розподілу майна юридичної особи, амортизація у платника податку, який припиняє свою діяльність з зв’язку з розподілом на дві юридичні особи, перестає нараховуватись.
-
Правочини з переходу права власності регулюються в українському законодавстві Цивільним кодексом України, іншими чинними на час укладання правочину нормативно-правовими актами України, відповідно до яких фізичні особи є суб'єктами права власності.
Главою 55 Цивільного кодексу України регулюються відносини, що виникають з договорів дарування. Згідно зі статтею 717 зазначеного Кодексу, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В нашому випадку така домовленість спрямована на встановлення права власності на нерухоме майно. Законом також встановлено певні вимоги щодо форми укладення відповідного договору, а саме, вказано, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У Цивільному кодексі України закріплено, що загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності та свобода договору, а також зазначено, що особа здійснює свої цивільні права вільно та на власний розсуд.
Тобто, якщо батьки вирішили подарувати свій будинок одній своїй дитині, то це було їхнє самостійне рішення, яке вони прийняли за власним бажанням та вільним волевиявленням.
Також Цивільним кодексом України встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Місце проживання власника та місцезнаходження майна на зміст права власності не впливають. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству, в тому числі власник майна може самостійно вирішувати чи «прописувати» когось у власному будинку чи ні. Для повного розуміння змісту наданих власникові прав звернемося до теорії цивільного права та поглянемо на їх значення:
- користування – можливість власника або інших осіб вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб та інтересів;
- володіння – можливість власника утримувати річ, яка на законних підставах йому належить;
- розпорядження – можливість власника вирішити юридичну долю речі на свій розсуд: продати, подарувати, здати в оренду, заставу та інше.
Отже, як ми бачимо, основним з цих видів прав, яким може бути наділений лише власник майна, є право розпорядження, а відповідно до тексту запитання власником майна є донька, тож вона і може розпоряджатися ним як вона вважатиме за необхідне.
Згідно з чинним законодавством України право власності підлягає державній реєстрації, в тому числі і право власності на нерухоме майно.
Відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно» від 16.06.99 р. № 666/99 правовстановлюючий документ – це документ, який підтверджує права певного суб'єкта на нерухоме майно та складений у порядку, передбаченому законодавством. У свою чергу Київська міська рада у Рішенні «Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві» від 15.07.2004 р. № 457/1867 надає поняття правовстановлюючого документа на земельну ділянку – це державний акт на право власності на землю, державний акт на право постійного користування землею, договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди). Відповідно до Цивільного кодексу України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняттям подарунку вважається будь-яка дія спрямована на споживання його корисних властивостей, в тому числі і користування ним.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р. № 1382-IV дає визначення наступним поняттям:
- вільний вибір місця проживання чи перебування – право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати;
- реєстрація – внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації;
- місце проживання – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Підтвердженням місця реєстрації, так званої «прописки», є відповідний запис у паспорті, документі, що видається державою для посвідчення особи.
Як бачимо з вищенаведеного, запис у паспорті не підпадає під перелік правовстановлюючих документів, які б надавали можливість розпоряджатися майном, а отже не надає прав власності на нерухоме майно.
Таким чином, батьки, які зареєстровані та проживають в будинку, який належить на праві власності їх доньці, можуть мати лише право користування будинком, тобто за згодою доньки бути прописаними в ньому, жити в ньому, вчиняти щодо нього інші не заборонені законом та погоджені з власником дії. А що стосується інших їхніх дітей – братів та сестер доньки-власниці, то відповідний будинок їм може бути переданий у власність лише у разі, якщо будинок перейде їм у спадок (за заповітом чи за законом) безпосередньо від самої власниці.
-
Для того, щоб визначити, чи повинен позичальник за кредитним договором сплачувати судовий збір, потрібно відповісти на такі питання.
- Чи є наданий кредит споживчим?
Відповідно до п. 22, 23 ч. 1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів»:
споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника;
споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Таким чином, визначати, чи є кредит споживчим, потрібно відповідно до вищенаведених критеріїв (кредит повинен бути наданий фізичній особі для особистих потреб – придбання продукції), та аналізуючи зміст кредитного договору. При цьому у багатьох кредитних договорах прямо вказується, що наданий кредит є споживчим.
Якщо кредит споживчий, це є одним із критеріїв, який звільняє від сплати судового збору на підставі наступного.
Відповідно до рішення КСУ від 10.11.2011 р. у справі № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) до правовідносин щодо надання споживчого кредиту застосовується Закон України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються споживачі – за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
- Який статус у цивільній справі має споживач?
Відповідно до ч. 1 ст. 26 ЦПКУ у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.
Відповідно до ч. 2 п. 5 постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від сплати судового збору, наприклад, за подання позовів, апеляційної/касаційної скарги у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, споживачі звільнені лише в разі, якщо вони виступають у процесуальному статусі позивачів, а не відповідачів, наприклад, за позовом банку про стягнення кредитної заборгованості, що відповідає змісту ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, споживачі звільняються від сплати судового збору тільки якщо вони є позивачами по справі.
Якщо вид кредиту, процесуальний статус позичальника не відповідають вищенаведеним критеріям, то позичальник повинен сплачувати судовий збір на загальних підставах відповідно до Закону України «Про судовий збір» (якщо він не звільнений від сплати судового збору на інших підставах, не пов’язаних з кредитними правовідносинами).
Також у цивільних справах, пов’язаних з кредитними правовідносинами, виникає питання щодо того, чи звільнені позивачі від сплати судового збору тільки за подання позовної заяви, або й за інші дії, за які повинен справлятися судовий збір.
У ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» вказано, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Відповідно до ч. 2 п. 5 постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від сплати судового збору, наприклад, за подання позовів, апеляційної/касаційної скарги у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, споживачі звільнені.
Таким чином, ВССУ вказує, що споживачі звільнені від сплати судового збору як за подання позовів, так і за подання апеляційної/касаційної скарги. Вважаємо, що за аналогією споживачі звільнені від сплати судового збору і за всі інші дії, пов’язані з їх позовами (наприклад, за подання заяви про видачу судового наказу).
Отже, підсумуємо: позичальники за кредитними договорами у цивільному судочинстві звільнені від сплати судового збору за таких умов:
- кредит є споживчим;
- позичальник є позивачем у справі.
Такий позивач звільняється від сплати судового збору за усі дії, пов’язані з його позовом.
- Чи є наданий кредит споживчим?
-
Відповідно до ст. 249 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV особа, яка видала довіреність (за винятком безвідкличної довіреності), у будь-який час має право скасувати або передоручити довіреність. Відмова від цього права є нікчемною.
Щоб реалізувати своє право на скасування нотаріально посвідченої довіреності, фізичній особі необхідно звернутись до нотаріуса із заявою про скасування довіреності, а також повідомити про скасування довіреності представника та третіх осіб, для представництва перед якими вона була видана.
Скасувати довіреність має право лише той нотаріус, який її завірив. Нагадаємо, згідно з п. 154 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мін'юсту від 03.03.2004 р. № 20/5 (далі – Інструкція № 20/5), при одержанні заяви про скасування довіреності про це робиться відмітка на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. Оскільки примірник довіреності зберігається у справах виключно того нотаріуса, який завірив довіреність, то і передбачені п. 154 вказаної Інструкції повноваження щодо скасування такої довіреності має лише він.
Якщо нотаріальна діяльність приватного нотаріуса тимчасово зупинена відповідно до ст. 291 – 292 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.93 р. № 3425-XII (далі – Закон про нотаріат), фізична особа повинна звернутись із заявою про скасування довіреності до приватного нотаріуса, який на підставі відповідного договору заміщає такого приватного нотаріуса.
Зауважимо, що приватний нотаріус зобов'язаний укласти договір про його заміщення лише у випадку, коли його нотаріальна діяльність зупинена на строк більше одного місяця. А тому якщо нотаріальна діяльність приватного нотаріуса, який завіряв довіреність, зупинена на строк до одного місяця і таким нотаріусом на момент звернення фізичної особи не укладено договору про його заміщення з іншим приватним нотаріусом, фізичній особі залишається чекати настання однієї із таких подій:
- поновлення нотаріальної діяльності такого приватного нотаріуса, або
- укладення договору про його заміщення іншим приватним нотаріусом, або
- припинення нотаріальної діяльності вказаного приватного нотаріуса.
В останньому випадку документи нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса відповідно до ч. 5 ст. 301 Закону про нотаріат передаються до відповідного державного нотаріального архіву. Тому в разі припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса, який завіряв довіреність, фізична особа повинна звернутись із заявою про скасування довіреності до завідуючого державним нотаріальним архівом, в якому знаходяться документи нотаріального діловодства та архіву вказаного приватного нотаріуса.
Згідно з п. 16 Інструкції № 20/5 для скасування довіреності фізичній особі необхідно особисто звернутись до нотаріуса для підписання заяви про скасування довіреності у присутності нотаріуса або особистого підтвердження того, що вказана заява підписана нею (у випадку, якщо заяву про скасування довіреності фізична особа підписала за відсутності нотаріуса).
У разі одержання заяви про скасування довіреності нотаріус зобов'язаний:
- зареєструвати її в журналі реєстрації вхідних документів (п. 6.4 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Мін'юсту від 31.12.2008 р. № 2368/5);
- зробити відмітку про одержання вказаної заяви на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві. Якщо фізична особа подасть примірник довіреності, що є у неї, то напис про скасування довіреності робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою додається до примірника, що зберігається у справах нотаріуса, в державному нотаріальному архіві (п. 154 Інструкції № 20/5);
- у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій проти запису про посвідчення довіреності зробити відмітку про її скасування з посиланням на заяву фізичної особи: «Довіреність скасовано заявою, справжність підпису на якій засвідчено __.__.20__ р. за реєстровим № ____» (п. 154 Інструкції № 20/5, п. 13.11. Порядку ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, затвердженого наказом Мін'юсту від 15.07.2003 р. № 87/5);
- зареєструвати припинення дії довіреності в Єдиному реєстрі довіреностей (п. 155 Інструкції № 20/5, р. 3 Положення про Єдиний реєстр довіреностей, посвідчених у нотаріальному порядку, затвердженого наказом Мінюсту від 29.05.99 р. № 29/5).
Тепер щодо повідомлення про скасування довіреності представника, а також третіх осіб.
Згідно з ч. 2 ст. 249 ЦКУ особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Вказаний обов'язок вона може виконати самостійно або доручити його виконання іншій особі, зокрема, приватному нотаріусу, який скасував довіреність. Така можливість передбачена, зокрема, п. 154 Інструкції № 20/5, відповідно до якого повідомлення осіб про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом за правилами п. 275 цієї Інструкції, шляхом передавання відповідної заяви.
Чинним законодавством не передбачено спосіб повідомлення фізичною особою представника, а також третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності. Водночас, якщо фізична особа з цією метою вирішить скористатися послугами нотаріуса, то останньому заява про скасування довіреності відповідно до п. 275 Інструкції № 20/5 подається не менше, ніж у двох примірниках, один з яких передається адресатам:
- поштою зі зворотним повідомленням;
- особисто під розписку;
- з використанням технічних засобів (у такому випадку другий примірник заяви повертається фізичній особі). (У даному випадку адресатами є представник, а також відомі фізичній особі треті особи, для представництва перед якими була видана довіреність.)
За аналогією такі ж способи повідомлення може використати і фізична особа у випадку, коли вона безпосередньо повідомлятиме представника та відомих їй третіх осіб про скасування довіреності.
Як випливає з положень ст. 249 ЦКУ, момент скасування довіреності та момент втрати нею чинності для представника та третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, не збігаються. Так, нотаріально посвідчена довіреність є скасованою з моменту подання особою нотаріусу відповідної заяви та вчинення нотаріусом на її підстави перелічених вище дій.
При цьому відповідно до ч. 4 ст. 249 ЦКУ права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
Отже, скасована довіреність втрачає чинність для представника та третіх осіб з моменту настання першої із подій:
- або коли представник довідався або міг довідатися про скасування довіреності;
- або коли третя особа дізналась або могла дізнатись, що дія довіреності припинилася.
До настання такої події скасована довіреність є чинною для представника та третіх осіб, перед якими представник представляє інтереси довірителя. Відповідно, всі вчинені представником в цей час правочини є чинними і для довірителя.
В ухвалі Верховного Суду України від 17.12.2008 р. зазначається, що скасування довіреності має юридичне значення для представника та третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були повідомлені про це. При скасуванні рішення Голосіївського районного суду м. Києва та винесенні ухвали про залишення позовної заяви без розгляду апеляційний суд не звернув уваги на те, що наказом голови правління ЗАТ, яким скасовано видані від імені ЗАТ довіреності за підписом будь-якої, крім нього, особи, не передбачено повідомлення про скасування довіреності самих представників. Апеляційний суд не дав оцінки цій обставині та не з'ясував, чи були повідомлені про скасування довіреності треті особи та Голосіївський районний суд м. Києва. Зазначене має вирішальне значення, а тому винесення судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду без з'ясування зазначеної обставини було помилковим, внаслідок чого така ухвала підлягає скасуванню, а справа – передачі на новий апеляційний розгляд.
Саме тому докази вручення представникові та третім особам повідомлення про скасування довіреності мають визначальне значення при вирішенні спорів щодо дійсності правочинів, вчинених представником після скасування довіреності.
З огляду на викладене вище належні та достатні докази вручення вказаним особам повідомлення про скасування довіреності фізична особа отримає лише у разі, коли повідомлення:
- відправлене поштою цінним листом з описом вкладення і повідомленням про вручення (доказом повідомлення зазначених осіб про скасування довіреності будуть примірники опису вкладення, що підтверджуватимуть надіслання саме повідомлення про скасування довіреності, квитанції поштового відділення про відправлення листів та отримані від поштового відділення зворотні повідомлення про вручення таких листів адресатам);
- надане представнику та третім особам особисто під розписку (доказом повідомлення зазначених осіб про скасування довіреності в такому випадку будуть їх особисті підписи про отримання повідомлення).
