АДВОКАТСЬКЕ  БЮРО

При перегляді ВСУ висловив таку правову позицію: відповідно до норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто з зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. 

За змістом ст. 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Нацбанку тільки в тому випадку, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене в цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм ст. 6, ч. 1 ст. 627 ГК слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру відсотків і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон (ст. ст. 536, 1048 ЦК) визначає , що плата за користування чужими грошима встановлюється і нараховується у вигляді відсотків на основну суму боргу. 

За змістом ст. ст. 526, 527 ЦК належним виконанням зобов'язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яка особа, що має повноваження сторони зобов'язання, про що може бути зазначено в договорі або у виданій довіреності. Аналіз норм ст. 99 Конституції, ст. ст. 192, 533 ЦК дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) засобом погашення грошового зобов'язання та його виконання є національна валюта України - гривня. 

Відповідно, у гривні підлягають обчисленню та стягненню та інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, відсотки) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК.